КАЗКИ

«Вовк і семеро козенят»

Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати.

Покликала їх усіх та й каже:

- Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи.

Козенята загукали:

- Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися!

Мекнула стара і пішла собі спокійно до лісу.

А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув:

- Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла!

Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк.

- Не відчинимо, не відчинимо,− закричали вони,− ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга!

Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув:

- Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!

Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали:

- Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга!

Вовк тоді подався до пекаря та й каже:

Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він

побіг до мельника й попросив:

- Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось

піддурити, і сказав: «Ні». Але вовк ревнув:

- Як не посиплеш, то я тебе з'їм! Злякався мельник і посипав йому лапу борошном.

І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже:

- Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла.

- Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся.

Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк.

Козенятка перелякались та й ну ховатися!

Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов.

Напхавши своє голодне черево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув.

Незабаром прийшла стара коза з лісу.

Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім'я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском:

- Матусю, я осьде, в годиннику.

Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею.

Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться.

- Ой леле! − скрикнула вона.− Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю?

І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм:

- Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево.

Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся.

А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув:

- Це якого ще начиння

Я в живіт собі напхав?

Торохтить, немов каміння,

А козляток я ж ковтав!

Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір'ю навколо криниці та вигукують:

- Вовк утопився, вовк утопився!

Двоє жадібних ведмежат

По той бік скляних гір, за шовковим − лугом, стояв дрімучий ліс. У густому лісі, в самій гущавині, жила стара ведмедиця. У ведмедиці були два сини. Коли ведмежата підросли, вирішили вони піти по білому світу щастя шукати.

Спочатку пішли до матері попрощалися з нею. Обняла стара ведмедиця синів і наказала їм ніколи не розлучатися один з одним.

Обіцяли ведмежата виконати наказ матері і рушили в дорогу. Спочатку пішли вони по узліссю, а звідти − у поле. Йшли день, йшли другий, нарешті всі запаси у них закінчилися. А по дорозі дістати було нічого.

Брели довго поряд ведмежата.

- Э, братик, до чого ж мені їсти хочеться! − поскаржився молодший.

- А мені і того більше! - відповів старший.

Йшли вони йшли, доки раптом не набрели на велику круглу головку сира. Хотіли було поділити її порівну, але не зуміли.

Жадність здолала ведмежат, кожен боявся, що іншому дістанеться більша частина.

Сперечалися вони, лаялися, гарчали, як раптом підійшла до них лисиця.

- Про що ви сперечаєтеся, молоді люди? − запитала шахрайка.

Ведмежата розповіли про свою біду.

- Яка ж це біда? − сказала лисиця. Це не біда! Поділю вам сир порівну: мені що молодший, що старший - все одне.

- Як гарно, діли! − вигукнули з радістю ведмежата!

Лисичка узяла сир і розламала його. Та розламала головку так, щоб один шматок був більше іншого. Ведмежата зразу помітили:

- Цей більше! Лисиця заспокоїла їх:

- Тихіше, молоді люди! І це не біда. Трохи терпіння − зараз все улагоджу.

Вона відкусила добрий шматок від більшої половини і проковтнула його. Тепер великий шматок став меншим шматком.

- І так нерівно! − затурбувалися ведмежата. Лисиця подивилася на них з докором.

- Ну, повно, повно! − сказала вона. − Я сама знаю свою справу!

І вона відкусила від більшої половини здоровенний шматок. Тепер більший кусок став меншим.

- І так нерівно! − закричали ведмежата зтурбовано.

- Та буде вам! – ледве вимовила лисиця, оскільки рот її був набитий дуже смачним сиром. − Ще зовсім небагато − і буде порівну.

Ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди − від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка. Доки лисиця не наїлася, вона все ділила і ділила.

На той час, як половинки порівнялися, ведмежатам майже сиру не залишилося: дві крихітні крихти!

- Що ж, − сказала лисиця, − хоч і помалу, та зате порівну! Смачного вам ведмежата! − хихикнула і, помахавши хвостом, втекла. Так буває з тими, хто скупиться.